⇓ Назад ⇑ Вгору

Село Волошинівка

Село Волошинівка



Давня історія села Волошинівка



У минулому столітті с. Волошинівка належало до Скопецької волості, Полтавської губернії, Переяславського уїзду.


    Село було названо на честь першого жителя села Волошина. У нього було 4 сини – Марко, Захарко, Кирило і Макар. Внаслідок цього корінними прізвищами села стали: Марченко, Захарченко, Кириленко, Макаренко. Спочатку село складалося з 12 хат. Земля навколо Волошинівки, а це близько 105 га, належала пану Гольману. За переказами старожилів, в лісі, що розташований неподалік села, в напрямку Баришівки, знаходився невеликий монастир. У ньому жили монахи. Більшість з яких: козаки, втікачі татари та чеченці. Землю орендували євреї, які в 1884 році продали переселенцям із села Дем’янці, сім'ям: Петра Григоровича Дмитренка, Тихона та Івана Клименка. Тепер вулиця розміщена на території цієї землі називається Червоноармійська (раніше Клименки). Найбагатшими дворянами були: Добровлянський, Якубовський, Ісаєвич, Черняков і Осаулов – менш багаті дворяни.
    Волошинівка було козацьким селом. Про це свідчать документи. Ісай Денисович, городовий отаман Баришівський, за службу був нагороджений селом Волошинівка в 1710 році. Одержав за це село Універсал Переяславського отамана Томари. З року в рік село розширялося і вже в 1900 році налічувало 150 хат з яких 11 - дворянських: Голошвілов мав 500 га землі, Добровлянський – 80 га, Ісаєвич – 80 га, Захарченко – 60 га. Переважна кількість селян була безземельними. Тому вони змушені були в пошуках заробітків йти у найми до багатіїв: йшли в Таврію, переселялись у Сибір та на Далекий Схід.
    Село Волошинівка розташоване за 5 км від районного центру, за 5 км від залізничної станції "Баришівка" і за 2 км від автотраси Київ-Харків. Поблизу села протікає річка Ільта. У 1909-1914 роках була прокопана канава для осушення болота. Усі роботи проводилися вручну. Ільта бере початок з болота у Бориспільському районі, тече через Бзів і Волошинівку, права притока Трубіжа.
    У селі збереглися давні назви кутків: Лиса Гора, Криковня, Батраки, Денисовичі, Клименки. Відповідно тепер вулиці: частина провулку Комарова, частина вулиці Космонавтів, вул. Червоноармійська. Є урочище "Саги", де тепер розміщено СТОВ "Звіроплемгосп Баришівський". За переказами старожилів, у селі було збудовано і церква ще в 1860 році. Значний вклад у будівництво внесла пані, яка проживала на території нинішнього Шовкорадгоспу. Все село здавало гроші на будівництво церкви Пресвятої Богородиці. Церква була дуже красивою і стояла вона на тому місці, де нині знаходиться Будинок Культури. Згоріла церква у 1964 році (7 вересня). Найперше кладовище було в центрі села, де зараз стоїть пам’ятник воїну-визволителю.
    За свідченням найстаріших жителів села, церковно-приходська школа знаходилась неподалік церкви. Це була добротна кам'яна споруда спочатку однокласна, про що свідчить свідоцтво Переяславського уїзду відділення Полтавської Єпархіальної Учительської Ради, видане на ім'я Костянтина Івановича Макаренка (рік народження - 1891), що він в 1904 році, 19 дня місяця червня, закінчив курс навчання у Волошинівській однокласній церковно–приходській школі. Згідно із цим свідоцтвом хлопчики, які успішно її закінчили, при виконанні військової служби мали право на пільги ІІІ розряду встановлені пунктами 3 – ІМ ст. 54 Статуту про військовий обов’язок. Кращі учні нагороджувалися книгами "Євангеліє". Після революції школа була вже 4-класна. Завідуючий школи був Климович–Марченко Микола Васильович, 1888 року народження, уродженець с. Волошинівка. У школі викладався Закон Божий, навчав дітей батюшка. Крім цього, читалося письмо та математика. У 30-ті роки у Волошинівці працював лікбез, де викладачами були учні семирічної школи с. Селичівка. У 1938 році у Волошинівці відкрилася семирічка (колишній будинок панів Добровлянських). У той час уже проводилась позакласна робота (драмгурток і хоровий). У 1940 році функціонувало 2 шості класи, п’ятий і сьомий. У 1941-1942 році школа не працювала. Восени 1942 року відновилося навчання, викладалися: математика, українська мова, література і був введений курс „Вітчизнознавство" (основні розділи з географії та історії). З 1961 року почала діяти восьмирічна школа. Першого вересня 1975 року гостинно відкрила свої двері школа на 311 місць. 9 травня 1982 року у селі було відкрито музей Борщівських боїв. Великий вклад у побудову музею зробили Юрій Давидович Давиденко, вчителі та учні школи. До революції в селі працювали вчителі Волошин, а потім Кліпгінович. Після революції: Микола Васильович Марченко, Федір Юхимович Сюрха, Кузьма Денисович Б'ятець, Марія Василівна Марченко. Першим директором Волошинівської семирічної школи була Барабаш. Потім працював Панас Павлович Полуцький. Першим директором середньої школи був Василь Якович Бугай, потім Юрій Давидович Давиденко, Любов Тихонівна Прядка.
    24 квітня 1954 році в селі було відкрито бібліотеку, яка знаходилась у приміщені сільської ради. У цьому приміщенні був і клуб. Завідуючою клубом була Лукера Степанівна Полуцька, а бібліотекарем - Галина Ковтун із Селичівки. Пізніше в бібліотеці працювали: Анастасія Степанівна Захарченко, Людмила Миколаївна Марченко, Марія Пилипівна Коцюба, Марія Григорівна Марченко. Раніше магазин стояв біля озера навпроти пам’ятника. Це була ще панська споруда. У 1981 році відкрився новий магазин.
    Медпункт діяв ще до війни. Сюди приїздила лікар з Києва. Пізніше почала працювати Олександра Гаврилівна Макаренко, а після війни завідуючою була Оксана Іванівна Клименко. Тут же була деякий час діяла пологова палата. Медпункт знаходився в хаті багатого селянина Миколи Денисовича Марченка, якого розкуркулили. В 1981 році почав діяти новозбудований медпункт. На даний час працює завідуючою Ольга Іванівна Кирда і медсестра Бурдун Валентина Іванівна.
    В 1932 році село не обійшла колективізація. У селян забирали худобу, землю, навіть повітки. У селі був створений колгосп ім. Т.Г. Шевченка. Вирошували зернові, орали і сіяли волами, кіньми. На фермах доглядали велику рогату худобу.
    Першим головою колгоспу був Григорій Васильович Марченко. Замість нього став Михайло Дем’янович Марченко, бухгалтером був Іван Сюрха. Колгосп був передовий і голову відіслали піднімати колгосп у Вітовці. Їздив у Москву на виставку досягнень народного господарства, як передовик. Пішов на фронт, загинув в боях за Тернопіль, там і похований.
    Великою бідою для жителів став голодомор. Люди рятувалися від голодної смерті, хто як міг. Їздили в Західну Україну, міняли одяг на харчі. Їли липу, бур'яни, лободу, лушпиння з картоплі, пекли млинці з серединок соняшничиння і кашки бур'янів. Багато людей померло... Так у сім'ї Ганни Прокопівни Марченко було 7 братів і сестер, а лишилось лише 3. У Віри Луківни Полуцької під час голодовки батька закатували в тюрмі, мати і 2 сестри померли від голоду. В Улити Михайлівни Марченко померло 2 сестри, а вона дивом лишилась живою. І цей список можна продовжувати і продовжувати.
    Не встигли люди стати на ноги від голодомору, як чорним круком налетіла на село Велика Вітчизняна війна. 17 вересня 1941 року в село зайшли німці, які окупавували його на довгі два роки. За роки війни в боях із фашистами загинуло 77 жителів села Волошинівка, вивезено до Німеччини 72 людей. За бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни 325 жителів села нагороджено орденами і медалями, а Михайло Іванович Юрченко за мужність і героїзм, виявлені під час форсування річки Одеру, удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
    Під час війни були розстріляні жителі села. Так, Леонтія Івановича Макаренка намагалися розстріляти двічі. До війни працював головою сільської ради. Відразу, як німці зайшли в село, його забрали і повезли на розстріл у Баришівку. Куля влучила в щелепу, коли прийшов до свідомості то побачив, що він у ямі на купі трупів. Першою промайнула думка: «Як там сім'я? » Був великий страх, що не може захистити від ворога дітей, дружину. І він вирішив будь-що добратися додому. Страшенно пекли рани, падав і знову вставав із думкою швидше добратися до родини. Та не судилося жити, його знову забрали німецьки кати, і вивезли цього разу за село, де за кладовищем, під сосною, розстріляли. Там його і було поховано. Синові Миколі довелося бачити як з кулеметної черги вдруге розстрілювали батька.
    Тяжке горе принесла війна в сім'ю Якова Івановича Макаренка. Його дружину Тетяну, синів Олександра, Василя, дочок Уляну і Галину розстріляли фашисти. Померла від кулі ворога на своєму дворі і Наталія Свиридівна Прінько, залишивши сиротами двох маленьких дочок. Німці спалили і її хату. Після закінчення війни в колгоспі не залишилося ніякої техніки, а ферми було спалено. Для оранки землі використовували в основному велику рогату худобу.
    У 1959 році з 3-ох колгоспів сіл Волошинівка, Селичівка та Борщів було організовано радгосп "Червона Зірка". Це господарство спеціалізувалось на вирощенні овочів та виробництві молока. Площа земельних угідь – 4750 га, з них ріллі - 3879 га, сінокосів – 368 га, пасовищ – 310 га.
    Заплави річки Трубіж осушено і на освоєних землях вирощували овочеві культури, багаторічні трави. Першим директором радгоспу був Микола Семенович Гуськов. Згодом господарство було перейменовано на приватне сільськогосподарське підприємство „Ільта". Вирощують тут зернові культури, велику рогату худобу та свині. На даний час (з 2006 р.) це СТОВ "УБА-Агросвіт".
    В 1975 році в селі Волошинівка побудовано нову двоповерхову школу на 560 місць. Село розбудовується. За період 1960-1990 роки побудовано цілий ряд об’єктів житлово–комунальної сфери, багатоквартирні будинки із понад 200 квартирами, дитячий садок, Будинок культури, адмінприміщення сільської ради, інші споруди.
    У селі працює поштове відділення, ощадкаса, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека. З 1986 року в селі розпочалася газифікація. На сьогодні по всіх вулицях та провулках прокладено газові магістралі. Село телефонізоване (200 телефонних номерів).
Гордістю нашого села є: Михайло Іванович Юрченко – Герой Радянського Союзу, звання присвоєно за мужність і героїзм виявлені під час форсування річки Одер; Валентина Миколаївна Марченко – доктор економічних наук, викладач університету харчової промисловості; Петро Павлович Захарченко – кандидат історичних наук, підполковник, викладач академії; Ганна Костянтинівна Повєткіна – Заслужений працівник сільського господарства.
    Найпоширенішими прізвищами села є: Марченко, Макаренко, Кириленко, Захарченко, Крусь. 9 наших юнаків брали участь у виконанні патріотичного обов’язку в Афганістані.
У селі проживають евакуйовані та переселенці з Чорнобильського та Поліського районів з сіл – Залісся, Вільча, Чорнобиль, Дитятки, Паришев, Чистогалівка.



  • Не 
подобається
  • 0
  • 
Подобається